В Чехії, де днями до влади прийшов нелояльний до України уряд, немає єдиного антикорупційного органу, реєстр декларацій посадовців закритий, натомість, “Вісник публічних закупівель” досі діє. Про те, як країна живе з узаконеним лобізмом, чому посадовці муніципалітетів можуть спокійно вигравати підряди в своїх же громадах, а корупціонерів ловлять як в транспортному департаменті Праги так і в асоціації веслувальників, в інтерв’ю КиївВладі розповів програмний директор Трансперенсі Інтернешнл Чехія Ондрей Копечний.
Ігор Дармостук (І.Д.): Ондрею, коли я аналізував діяльність Трансперенсі Інтернешнл Чехії, мене  зацікавив той факт, що у вас в офісі влаштоване спеціальне вікно для громадян, в яке вони можуть подати скаргу на корупцію. Як це працює?


Одрей Копечний (О.К.). Будь-хто може прийти до нашого офісу і повідомити про певну корупційну, нечесну, або неправову поведінку з боку державних органів, чи повідомити, наприклад, про розкрадання державних коштів. Людина заповнює заяву, наш юрист їй допомагає. Таким чином, ми, власне, і дізнаємося про багато із випадків, якими потім займаємося. Якщо ж з якихось причин, людина не хоче, або боїться йти до нас в офіс, то є варіант подати заяву абсолютно анонімно через електронну пошту.  Це для нас надзвичайно важливе джерело інформації: таким чином ми дізнаємося про багато справ і можемо допомагати викривачам, які звертаються до нас із повідомленнями про корупційні або інші неправомірні дії.
І.Д.: І про що зазвичай повідомляють, що це за корупційна, нечесна, або неправова поведінка?
О.К.: Дуже широкий спектр, від дрібних хабарів під час проходження технічного огляду автомобілів та конфлікту інтересів у посадовців місцевого рівня, до великих історій пов’язаних з неефективним використанням єврокоштів і політичної корупції. 
І.Д.: Скільки людей у вас працює?
О.К.: Загалом у мережі працює понад 2000 співробітників по всьому світу. Конкретно ми  маємо команду приблизно з 20 людей, з яких 12 працюють на повну ставку. З 1998 року базуємося у Празі, але охоплюємо своєю роботою всю Чехію. Хочу підкреслити, що попри те, що ми — міжнародна мережа зі спільними цінностями та стратегічними пріоритетами, кожні три роки ми проходимо ревізію, яка оцінює, наскільки добре виконуємо місію організації. Водночас кожен офіс має значну автономію у питаннях фінансування та вибору конкретної тематики, з якою працює.

І.Д.: Як ви фінансуєтесь?
О.К.: У нас є три основні джерела фінансування. Перше — гранти: від чеських інституцій, фондів, а також від Європейського Союзу. Ми подаємо проєкти й беремо участь у конкурсах. На цей момент гранти становлять приблизно 65% нашого бюджету. Другий напрям — пожертви від великих і маленьких донорів. Це приблизно 15%. І третій — наша власна діяльність. Це різні тренінги для компаній та державних службовців, аудити, налаштування внутрішніх антикорупційних програм як у приватних фірмах, так і в державних установах. Це формує решту бюджету. Тобто приблизно 35% ми отримуємо з пожертв і власних послуг, а 65% — з грантових коштів.
І.Д: Окрім документування корупції і роботи із заявниками ви ведете розслідування якими справи можете виділити?
О.К.: За 25 років у нас є кілька великих справ, які можна без перебільшення назвати успішними. Одна з найбільших — справа Euro Severozápad (“Євро Північний Захід”). Вона стосувалася зловживань із коштами європейських фондів у північночеському регіоні. На основі нашої роботи поліція розпочала розслідування, висунула обвинувачення низці осіб. Справа була складною, ділилася на кілька гілок. У частині з них обвинувачені були засуджені й отримали реальні строки. Поліція оцінювала загальну шкоду приблизно у 14 мільярдів крон.
Більш новий приклад — справа великої сміттєвої компанії, яка не сплачувала громадам обов’язкові платежі за складування відходів на їхній території. Там, за оцінками поліції, йдеться про шкоду до трьох мільярдів крон.
І.Д: Окрім розслідувань, ви займаєтеся й адвокацією. На які закони ви впливали останніми роками?
О.К: За останні роки ми були особливо залучені до трьох ключових напрямів: Закон про конфлікт інтересів. Він існує в Чехії вже давно, але ми намагаємося його посилити. Поки що суттєвих змін домогтися не вдалося. Закон про захист викривачів (заявників). Він діє з 2022 року. А також Закон про регулювання лобізму. Він набув чинності у 2025 році. Чесно кажучи, два останні закони були ухвалені значною мірою через тиск ЄС або як умова для доступу до коштів європейських фондів. Це хороший приклад того, як членство в Євросоюзі змушує країну приймати норми, що скорочують простір для корупції. Інше питання — якість цих законів. У нинішньому вигляді ми бачимо в них чимало прогалин, які послаблюють їхню дію.
І.Д: Чому, на вашу думку, антикорупційні закони виходять ухвалюються з прогалинами?
О.К: Одна з найбільших проблем — так званий “урядовий black box”. Про це, зокрема, говорить і GRECO — група держав, яка оцінює антикорупційну стійкість країн Європи. Це виглядає так: уряд на ранній стадії вирішує, як виглядатиме закон, і робить це за зачиненими дверима. До написання тексту майже не допускають зовнішніх експертів, громадські організації, професійні спільноти. Проєкт закону “вариться” всередині одного міністерства. Формально він потім іде в міжвідомче погодження, у парламент. Але базова рамка вже створена без публічної дискусії. І саме в цей момент закладаються ключові компроміси та слабкості. Потім принципові зміни протиснути дуже важко. У результаті закони виглядають пристойно, але в них залишаються дірки, які в реальному житті дозволяють обійти обмеження.
І.Д: Поясніть детальніше, що означає Закон про захист заявників.
О.К.: Це закон, який захищає працівників державних установ і приватних компаній (від певного розміру), коли вони повідомляють про порушення.
Йдеться про ситуації, коли людина всередині організації бачить щось підозріле — наприклад, корупційну схему або небезпечну практику: компанія скидає отруйні відходи у річку, фірма обходить екологічні норми тощо. Якщо працівник про це повідомляє, організація не має права карати його за це: звільняти, знижувати зарплату, переводити на гіршу посаду.
Друга частина закону зобов’язує великі компанії та державні органи створити внутрішні канали повідомлень: гарячу лінію, електронну систему чи інший механізм. Має бути відповідальна, незалежна від менеджменту особа, яка приймає і перевіряє такі сигнали.
Сенс у тому, щоб проблему можна було вирішити всередині, до того, як вона перетвориться на великий публічний скандал з репутаційними й фінансовими наслідками. Закон стимулює людей не мовчати, коли вони бачать порушення, а компанії й установи — не “замітати під килим” внутрішні проблеми.
І.Д.: Чи є статистика — чи збільшилася кількість повідомлень після ухвалення цього закону?
О.К: Так. Власне, завдяки цьому закону статистика взагалі з’явилася. До нього ми просто не знали, скільки таких звернень існує.
Зараз дані збирає Міністерство юстиції. Закон діє третій рік. У перший рік йшлося про десятки повідомлень, нині — уже про кілька сотень на рік. Тобто ми бачимо, що механізм працює, кількість звернень зростає. Звісно, це не всі випадки, але тренд є.
Варто додати, що великі міжнародні компанії мали подібні внутрішні системи задовго до прийняття закону. Бізнес чудово усвідомлює: дешевше вирішити проблему тихо, ніж потім гасити публічний скандал.
Найбільший опір — у державному секторі. Там часто не розуміють, навіщо це потрібно, і сприймають закон як зайву бюрократію й додатковий клопіт.
І.Д.: Ви вище сказали, що антикорзакони ухвалили не так, як хотілося б Трансперенсі. Які у вас претензії до якості, наприклад, закону про лобізм?
О.К: Ми брали участь на рівні міністерства, яке готувало текст законопроєкту. З експертами в міністерстві у нас хороший діалог — вони справді слухають, враховують практику. Проблеми почалися далі — коли закон пішов до уряду й парламенту. У фінальній версії з’явилося кілька серйозних дір. Дві ключові: Закон не поширюється на асистентів депутатів. Вони не зобов’язані фіксувати свої зустрічі й контакти з лобістами. А ми добре знаємо, що значна частина лобістського тиску здійснюється саме через помічників і радників. Це серйозна прогалина. А також ослаблено так званий “лобістський слід”.
Ми відстоювали вимогу, щоб при розгляді законопроєктів було видно, хто і за які саме формулювання лобіював: які абзаци чи параграфи з’явилися завдяки тиску певної компанії, галузевої асоціації чи громадської організації. У чинному законі залишили лише загальний список: хто висловлювався щодо законопроєкту. Але неможливо зрозуміти, яку конкретно частину закону той чи інший гравець намагався змінити.
Варто розуміти, що ми самі, як Трансперенсі, теж є зареєстрованими лобістами. Мета закону — не заборонити лобізм, а зробити його прозорою і нормальною практикою. Лобізм — це спосіб донести до тих, хто пише закони, інтереси різних груп суспільства і професійну експертизу. Проблема не в самому лобізмі, а в тіньовому лобізмі.

І.Д: Якщо говорити простіше: чи може депутат у Чехії відкрито лобіювати інтереси, наприклад, великої компанії, яка заходить на ринок чи потребує пільг, як інколи це роблять депутати в Україні?
О.К: У нас депутат не може бути офіційно зареєстрованим лобістом. Його роль — представляти публічний інтерес. Якщо депутат вносить зміни до закону, які фактично вигідні певній компанії, то ми як суспільство маємо право бачити, що він зустрічався з її представниками. У ідеальній моделі “лобістського сліду” з тексту закону було би видно: ось цей депутат подав правку, яка відкриває ринок для такої-то компанії, і він робить це після низки зустрічей з її менеджментом. Інше питання — коли депутат лобіює власну компанію. Тут це вже не питання закону про лобізм, а чистий конфлікт інтересів. У нашій системі такий депутат не має права бути у виконавчих органах компанії, не має бути кінцевим бенефіціаром бізнесу, який отримує державні замовлення або дотації. Це вже порушення закону про конфлікт інтересів, за яке можуть бути санкції.
Те, що ви описуєте в Україні — коли депутат лобіює квоти або пільги, які напряму вигідні його бізнесу, — у чеській моделі мало би розглядатися саме як конфлікт інтересів, а не як “нормальний” лобізм. Інша справа, що й наші закони можна обійти — приклад із колишнім прем’єром добре це показує.
І.Д: До речі, за законом у Чехії кожен посадовець має сам повідомляти про конфлікт інтересів, а як це працює на практиці?
О.К: Так, відповідно до нашого законодавства кожен, хто обіймає публічну посаду — політик чи чиновник, — зобов’язаний самостійно заявити, якщо опиняється в конфлікті інтересів. Це базовий обов’язок.
Окремо в законі перелічені категорії посадовців з жорсткішими вимогами: члени уряду, високі державні службовці, депутати. Вони не можуть займатися бізнесом, бути CEO приватних компаній або кінцевими власниками фірм, які отримують дотації чи беруть участь у державних закупівлях. Депутатам, наприклад, заборонено володіти медіа.
На папері система виглядає доволі суворою. Але на практиці, особливо на місцевому рівні, обов’язок повідомляти про конфлікт інтересів часто просто ігнорують. Дуже багато випадків ми дізнаємося не з реєстрів і не від самих посадовців, а від людей “знизу” — мешканців громад, які звертаються до нас і кажуть: “Мер замовляє ремонт тротуару у власної фірми” або у компанії, пов’язаній із ним.
З неоголошеним конфліктом інтересів ми стикаємося й на рівні вищих посадовців. Тож закон формально діє, але в реальному світі нам доводиться проводити власні розслідування і спиратися на викривачів, щоб такі ситуації виявляти. Саме через прогалини та можливості обходу норм ми сьогодні знову маємо ситуацію, коли новообраний прем’єр-міністр перебуває у конфлікті інтересів.
І.Д.: Цікавий приклад про мера. А чи може представник місцевого самоврядування виграти тендер у свої громаді, якщо чесно і вчасно зробив усі дії по уникненню конфлікту інтересів?
О.К.: Справа в тому, що в Чехії, як і в багатьох країнах Євросоюзу, закон чітко розрізняє рівні влади. На рівні міністрів та уряду ми маємо дуже жорсткі правила, які фактично накладають тотальну заборону на участь фірм міністрів у державних тендерах. Це чітке і беззаперечне ‘Ні’.
Але на рівні місцевого самоврядування — для мерів та місцевих депутатів — підхід інший. Ми не можемо просто заборонити мерам мати бізнес. Уявіть маленьке місто чи село, де мером є, наприклад, єдиний кваліфікований будівельник. Якщо ми заборонимо його фірмі ремонтувати дорогу, громада втратить конкурентну пропозицію, і їм, можливо, доведеться платити більше, викликаючи фірму з іншого регіону. Тому наш закон фокусується не на тотальній забороні, а на забезпеченні прозорості та усуненні впливу.
Механізм, про який ви запитуєте, працює так: коли фірма мера подає заявку на тендер, мер, згідно з законом, повинен зробити дві ключові речі. По-перше, він має офіційно і публічно задекларувати свій інтерес. Він повинен заявити міській раді: “Моя фірма бере участь”. По-друге, і це найважливіше: він має повністю усунутися від усього процесу прийняття рішень. Він не має права брати участь у складанні технічного завдання, він не може бути членом комісії, що оцінює пропозиції, і він, звісно, не має права голосувати за затвердження переможця на засіданні ради.
Якщо мер дотримався цих умов, і якщо тендерна комісія, яка була незалежною від нього, об’єктивно дійшла висновку, що його фірма пропонує, наприклад, найкращу ціну чи найкращу якість — то юридично фірма має право виграти. Дискваліфікувати її лише через прізвище власника було б дискримінацією бізнесу.
Проте, ми, як Трансперенсі, завжди вказуємо на “сіру зону”: неформальний вплив. Чи не були умови прописані під його фірму? Чи не боялися підлеглі в комісії голосувати проти його бізнесу? Навіть якщо на папері все чисто, ми закликаємо журналістів та активістів завжди перевіряти, чи був цей самовідвід мера не лише формальним, але й фактичним.
Тому, якщо на мера не поширюються абсолютні заборони “Lex Babiš”, він задекларував свій інтерес, усунувся від процесу голосування та впливу, а його фірма об’єктивно надала найвигіднішу пропозицію на тендері, то в Чехії фірма мера може цілком законно виграти муніципальний тендер.
І.Д.: Ну і так само фірма депутата, як я розумію? 
О.К.: Так
І.Д.: А в Чехії депутати місцевих рад отримують зарплату, бо в Україні, ні?
О.К.: Так. Будь-яка праця на користь муніципалітету має бути оплачена, на відміну від української моделі, де більшість депутатів працює на громадських засадах.
Щоб це зрозуміти, потрібно розрізняти дві категорії депутатів.
По-перше, ми маємо “звільнених” депутатів. Це професіонали, які повністю “звільнені” від своєї основної роботи, щоб керувати містом. Фактично, це їхня робота на повний робочий день. Сюди входять староста, його заступники, а у великих містах — голови ключових комітетів. Вони отримують повноцінну щомісячну зарплату, розмір якої чітко регламентується постановою уряду і залежить від кількості населення в громаді. У великих містах це може бути рівень топ-менеджменту, у маленьких селах — скромніші суми.
По-друге, є “не звільнені” депутати. Це звичайні члени ради, які продовжують працювати на своїй основній роботі — вчителі, лікарі, бізнесмени. Депутатством вони займаються у вільний час. Вони не отримують повноцінної зарплати, але мають щомісячну винагороду . Це компенсація за витрачений час, за участь у засіданнях ради, комісіях, і її розмір визначає сама рада в межах законодавчих лімітів.

І.Д.: Як у Чехії влаштована система публічних закупівель? Наскільки вона прозора і зручна для контролю, особливо в порівнянні з українським Prozorro?
Якщо порівняти з українським Prozorro, де всі етапи зведені в одну систему, то в Чехії процес розподілений між кількома інструментами. Відправною точкою є Вісник публічних закупівель. Це відкритий ресурс, де замовники оголошують свої наміри — наприклад, закупівлю певних робіт чи послуг. Після цього сама процедура проходить уже на електронних майданчиках. Частина установ використовує державний NEN, інші працюють через приватні платформи на кшталт E-ZAK або Josephine. Дані технічно доступні, але знаходяться в різних системах.
У чеському законодавстві діють порогові суми. Для товарів і послуг це 3 000 000 крон, для будівельних робіт — 6 000 000 крон. Закупівлі, що не досягають цих показників, не підпадають під дію основних процедур закону. Якщо сума більша, замовник зобов’язаний публікувати інформацію про процедуру на своєму профілі — офіційній онлайн-сторінці, яку має кожна державна установа. Надпорогові закупівлі, що перевищують визначені межі, додатково регулюються нормами Європейського Союзу і публікуються також у європейському віснику TED.
Окремий елемент системи — Реєстр договорів. Це відкритий реєстр, у який державні установи зобов’язані вносити всі договори вартістю понад 50 000 крон без ПДВ. Договір набуває чинності лише після оприлюднення в реєстрі. Завдяки цьому журналісти та аналітики мають доступ до підписаних контрактів і можуть працювати з їхнім змістом.
Таким чином, система складається з трьох основних відкритих джерел інформації: Вісника, де публікуються оголошення; профілів замовників, де розміщуються матеріали процедури; і Реєстру договорів, де оприлюднюються підписані контракти.
І.Д.:Порогові суми у 3 мільйони для послуг і товарів та 6 мільйонів для робіт виглядають доволі високими. Це створює можливість проводити значний обсяг закупівель поза формальними процедурами. Які ризики це несе і які механізми стримування існують у чеській системі?
О.К.: Пороги справді дають замовникам простір діяти у спрощеному режимі, без застосування повноцінних тендерних моделей. Але паралельно діє інший інструмент, який суттєво змінює ситуацію. Усі договори понад 50 тисяч крон без ПДВ мають бути оприлюднені в Реєстрі. Це стосується і закупівель, що не проходили через складні процедури.
Публікація в реєстрі є умовою чинності договору. Тому кожна угода — незалежно від того, чи була вона «малою» чи надпороговою — опиняється у відкритому доступі. Звідти її можуть аналізувати журналісти, громадські організації й будь-хто, хто відстежує рух державних коштів.
Таким чином, навіть за наявності спрощених порогів існує постійна зовнішня прозорість результатів закупівель, і саме вона виконує роль основного запобіжника.
І.Д.: Реєстр договорів допоміг журналістам викрити якісь гучні справи?
О.К.: Так, один з найпоказовіших випадків стосується Антоніна Станіслава, члена партії ODS, який обіймав посаду заступника міністра юстиції. До переходу в міністерство він був директором будинку для літніх людей у Тмавому Дулі. Саме цей період його діяльності журналісти й вирішили переглянути — і зробили це через відкриті дані Реєстру договорів.
У реєстрі вони знайшли контракти, які Станіслав підписував як керівник закладу: значні платежі за IT-обслуговування, юридичні консультації й піар-послуги. Постачальниками були фірми, пов’язані з його знайомими та однопартійцями. Суми не відповідали масштабу установи, а характер робіт був сумнівним.
Паралельно з цим у той самий час Станіслав у суді заявляв про «скрутне матеріальне становище» під час розгляду справи щодо аліментів. Але журналісти встановили: він придбав нерухомість вартістю близько восьми мільйонів крон. Це викликало запитання про походження коштів і можливий зв’язок із підписаними контрактами.
Після публікацій він подав у відставку з посади заступника міністра. Нині триває судовий процес, у якому розглядаються обставини його діяльності в будинку престарілих.
І.Д.:Мене, як представника видання зі столиці України дуже цікавлять корупційні скандали зі столиці Чехії. У нас в Києві нещодавно пролунав гучний земельний скандал, а у вас?
О.К.: У Празі свій «корупційний землетрус» стався у 2022 році. Йдеться про справу «Дозиметр» — корупційна схема всередині Транспортного підприємства Праги, компанії з мільярдними бюджетами, яка управляє всім міським транспортом: метро, трамваями, автобусами. Саме там група людей вибудувала фактичну мафійну структуру.
Схема працювала просто: «свої» призначення на ключові посади, тендери на IT, охоронні системи чи ремонт обладнання — і системні «відкати» від переможців. Конспірація була на рівні кримінал-трилера: учасники користувалися зашифрованими криптофонами, а поліція дала всій операції назву «Дозиметр» — щоб позначити рівень токсичності всієї мережі.
Головними фігурами стали Міхал Редл і Петро Глубучек. Редл — людина зі старих дев’яностих, формально недієздатний за медичними документами, але фактично — керівник організованої групи. Глубучек — заступник мера Праги від партії STAN. Це зробило вибух резонансу неминучим, адже STAN на той момент була другою за вагою партією в уряді, а її лідер Віт Ракушан — міністром внутрішніх справ.
Слідство показало, що група навколо Редла і Глубучека працювала не лише «на себе». Частина грошей, за версією поліції, могла йти на внутрішньопартійні впливи — просування «потрібних» кандидатів і неофіційне фінансування виборчих кампаній. Крім того, бізнесмени, які офіційно донатили STAN, отримували контракти в транспортній компанії майже синхронно зі своїми пожертвами. Це створювало модель, схожу на легалізовану схему: контракт – прибуток – «спонсорська допомога» партії.
Політичні наслідки були швидкими. Міністр освіти Петр Газдік подав у відставку, коли з’ясувалося, що він користувався тим самим зашифрованим зв’язком, зустрічався з Редлом і навіть відпочивав із ним. Євродепутата Станіслава Полчака відсторонили після того, як з’ясувалася його роль у кадрових консультаціях для цієї групи. Партія STAN повернула всі пожертви, пов’язані з фігурантами справи, намагаючись зменшити репутаційні втрати.
Справу досі слухають у судах. І вона, мабуть, найкраще показує, що корупція може працювати одразу на кількох рівнях — від тендерів на ремонти до впливу на формування політичних списків.
До речі, поки розповідав вам про Прагу, згадав ще одну історію, яка насправді дуже добре демонструє інший бік чеських закупівель. Це справа Чеського веслувального союзу. На перший погляд — спортивна дрібниця, тендер на човни. Але її наслідки відчули всі замовники в країні.
Союз оголосив закупівлю для національної збірної й прописав у документації доволі дивну умову: один постачальник мав привезти човни одразу двох брендів — Empacher і Filippi. На цьому ринку так не працює. Дилери зазвичай представляють один бренд, інший — їхній прямий конкурент. Тобто виконати цю вимогу могла практично одна фірма-посередник. І коли подивитися на весь ланцюжок, було очевидно, що умови підганялися під конкретного постачальника, з яким керівництво союзу давно працювало.
Тут немає політичних партій, ніяких мерів чи заступників міністрів. Це звичайний спортивний функціонер, який роками будує «свою» систему. У таких структурах часто працює дуже проста логіка: ми знаємо цього дилера двадцять років — отже, човни возить він. І тендерні правила під цю звичку просто адаптують.
Антимонопольний орган наклав штраф, але справжнє значення кейсу з’явилося, коли союз подав позов до суду. Вони казали: покажіть конкретного постраждалого. Човни ж купили, спортсмени тренуються, жодної шкоди не видно. І тоді Верховний адміністративний суд вперше чітко сказав: цього достатньо, щоб визнати порушення. Не треба, щоб хтось уже програв. Достатньо того, що замовник створив умови, які могли відлякати конкурентів.
І.Д.: А хто розслідує корупцію в Чехії, наскільки я розумію аналогів українських НАБУ і САП в країні немає?
О.К.: Так, у Чехії немає ні аналога НАБУ, ні аналога САП. Розслідування великої корупції у нас веде NCOZ — Національний центр боротьби з організованою злочинністю. Це підрозділ Поліції. Саме вони займаються такими справами, як «Дозиметр». Щодо прокуратури ситуація ще цікавіша. Колись у Чехії справді існував спеціалізований антикорупційний відділ прокуратури. Його створили для роботи зі складними справами високого рівня. Але політична влада його закрила — без гучних пояснень, фактично «тихо». Відтоді роль своєрідної «спецпрокуратури» виконують дві Вищі прокуратури — у Празі та Оломоуці. Вони розглядають найчутливіші справи, але не мають тієї незалежності, яку мав би окремий спеціалізований орган.
І тут головне: ми в Трансперенсі уже багато років говоримо, що Чехії потрібна повністю незалежна антикорупційна прокуратура, але поки на її створення політичної волі нема.
І.Д.: І реєстр декларацій у вас закритий і аналога нашого НАЗК також немає?



О.К.: Дійсно, у Чехії немає інституційного аналога українського НАЗК. Перевірку декларацій здійснює Міністерство юстиції, і ця функція має переважно адміністративний характер — без розширених повноважень з моніторингу способу життя чи глибинного аналізу ризиків.
Ситуація з реєстром декларацій — це наслідок рішення Конституційного суду. Скаргу до суду подала група сенаторів, і одним із ключових аргументів був саме фактор малих громад. У маленьких селах, де проживає 200–300 людей і всі один одного знають, староста фактично працює на напівволонтерських засадах. Сенатори стверджували, що повна публічність детальних декларацій може створювати соціальний дискомфорт: сусіди починають обговорювати рівень статків, робити припущення, і ця «сусідська прозорість» може відлякувати людей від участі в місцевому самоврядуванні.
Конституційний суд врахував цей аргумент разом із європейською практикою застосування GDPR, яка зобов’язує мінімізувати оприлюднення персональних даних, якщо воно не є строго необхідним. У підсумку суд визнав, що попередня модель повного відкритого доступу була надмірною.
Тепер реєстр декларацій працює в режимі обмеженого доступу. Дані не зникли — вони доступні, але лише після ідентифікації користувача через електронний підпис або офіційний запит. Це дає можливість посадовцю дізнатися, хто саме переглядав його декларацію. Для журналістів-розслідувачів це не є перешкодою, але для пересічних громадян створюється психологічний та процедурний бар’єр, що фактично знижує рівень громадського контролю порівняно з попередньою відкритою моделлю.
І.Д.: Наскільки робота Трансперенсі в Чехії ефективна? Скільки справ, до яких ви були причетні, дійшли до суду і чим закінчилися?
О.К.: Вимірювати наш вплив лише цифрами вироків — неправильно. Ми зазвичай не “закриваємо” справу, а стоїмо на її початку: допомагаємо викрити схему, зібрати дані, юридично оформити підстави для звернення до правоохоронців. Далі все залежить від того, як працюють поліція, прокуратура та суди.
Зараз ми вважаємо, що поліція та судова система в Чехії загалом достатньо незалежні. Проблема в іншому: процеси тривають роками. Та ж справа “Північний Захід” тягнеться з 2012 року, і деякі її частини досі не мають остаточного рішення.
Але, напсправді, оцінюючи свою ефективність, ми дивимося не лише на кримінальні вироки, а й на політичну відповідальність. Тобто: як політики реагують на викриті корупційні скандали та конфлікти інтересів. Чи йдуть у відставку? Чи знімають їх із посад?
Корупція існуватиме завжди. Жодна система не є абсолютно захищеною — навіть Данія, яка стабільно у топі найменш корумпованих країн, має корупційні кейси. Ключове не те, чи є корупція, а те, що робить держава, коли її викривають.
У Чехії найбільше фруструє те, що навіть після серйозних скандалів політики рідко йдуть у відставку, але ще рідше йдуть з політики. І ми бачимо тенденцію до погіршення, особливо з приходом нових еліт.
Фото: КиївВлада
Записав Ігор Дармостук
КиївВлада